Папанін Іван Дмитрович

(*14 (26) листопада 1894, Севастополь — †30 січня 1986, Москва) — дослідник Арктики, доктор географічних наук (1938), контр-адмірал (1943), двічі Герой Радянського Союзу (1937 і 1940). Іван Дмитрович Папанін народився в Севастополі, батько був матросом. Провчившись 4 роки в початковій школі, Папанін в 1908 році пішов працювати на завод. У 1914 році був призваний на військову службу (потрапив на флот).
У 1918—1920 роках брав участь у Громадянській війні в Україні і в Криму (організація диверсій і повстанських загонів). З 1920 року — комісар оперативного управління при командувачі морськими силами Південно-західного фронту.
З листопада 1920 року за рекомендацією Розалії Землячки призначений комендантом Кримською ЧК, працював слідчим. У 1921 році переведений до Харкова військовим комендантом Української ЦВК, потім з липня 1921 по березень 1922 року працював секретарем Реввійськради Чорноморського флоту.
У 1922 переведений до Москви комісаром господарського управління Народного комісаріату морських справ, в 1923 — в Народний комісаріат пошти і телеграфів керівником справами і начальником Центрального управління воєнізованої охорони. У 1923—1925 проходив навчання на Вищих курсах зв'язку, після яких був скерований до Якутії як заступник начальника експедиції з будівництва радіостанції.
У 1932—1933 був начальником полярної станції Бухта Тиха (Земля Франца-Йосифа), а в 1934—1935 — станції на Мисі Челюскін, в 1937—1938 — очолював першу у світі дрейфову станцію, «Північний полюс». Дев'ятимісячний дрейф експедиції «Північний полюс-1» став найбільшим географічним дослідженням двадцятого століття. Його учасники отримали вищі урядові винагороди й були призначені на високі державні пости.
У 1939—1948 роках працював начальником Главсевморпуті і уповноваженим Державного Комітету з перевезень на півночі.
З 1948 до 1972 був на науковій роботі: заступник директора Інституту океанології АН СРСР з експедицій, начальник Відділу морських експедиційних робіт АН СРСР, з 1956 року — директор Інституту біології внутрішніх вод АН СРСР в селищі Борок, голова Московської філії Географічного товариства СРСР.
Депутат Верховної Ради СРСР 1-го і 2-го скликань. 21 травня 1937 року флагманський літак під управлінням командира льотного загону Михайла Водоп'янова перелетів через Північний полюс і висадив на крижину, що дрейфувала, четвірку відважних дослідників: гідробіолога і лікаря Петра Ширшова, фізика і метеоролога Євгена Федорова, радиста Ернста Кренкеля і кухаря (кока) і номінального начальника експедиції Івана Папаніна. Іван Папанін, як колишній комісар і чекіст, не мав жодних професійних щоденних забов'язань, окрім номінального «керівництва» трьома фахівцями, що й без нього добре знали свою роботу й завдання.
Члени експедиції зазнали місяці виснажливої праці. У розпорядженні полярників був намет, дві щогли радіостанцій, метеорологічна будка, теодоліт для виміру висоти сонця, склади, споруджені з льоду, і пес по кличці Веселий. Передбачалося, що станція «Північний полюс-1» залишиться на крижині, що дрейфує, на рік, за який учасники експедиції повинні були зібрати наукові дані про атмосферні явища, метеорологію, геофізику і гідробіологію Північного полюса.
Папанін був також парторгом експедиції і вів обов'язкові на той час «закриті» комуністичні збори партячійки на підтримку політики Партії в боротьбі проти «ворогів народу». На ціх зборах не мав права бути присутнім безпартій радист Ернст Кренкель, який ще й до того був німцем. І тому Крекеля виганяли з намету на мороз. Тож йому доводилося з півгодини чекати на хуртовині доки закінчаться збори.
Через неробство й нудьгу улюбленою розвагою Папаніна стало бавитися своїм маузером, він щодня збирав та розбирав його із заплющенними очима. Потім Кренкель «помстився» Папаніну за вигнання на мороз, підкинувши в хустину з розібраним маузером виточену за його замовленням маленьку металеву деталь. Не знаючи звідки ця деталь, Папанін мало-не збожеволів[1].
Щомісячно гідролог Петро Ширшов регулярно брав проби ґрунту, вимірював глибини й швидкість дрейфу, визначав координати. Фізик Євген Федоров вів магнетні виміри і метеорологічні спостереження. Було зроблено багато відкриттів. Виявилось, що весь Арктичний басейн повний життя. Полярники бачили птахів, у воді знаходили планктон. Все це підтверджувало гіпотезу, що тепла атлантична течія Гольфстрім, яка бере початок у Мексиканській затоці, доходить до самого Північнішого полюсу. На жаль, узагальнити дані спостережень «папанінцям», як прозвали експедицію пізніше, вдалося лише 1944 року - перешкодила війна.
Коротке полярне літо принесло тепло. Крижина, на якій перебувала полярна станція, танула і дрейфувала на Південний Захід зі швидкістю 20 кілометрів на добу. Через 274 дні вона перетворилася на уламок завширшки не більше, ніж 30 метрів з декількома тріщинами, який до 1 грудня 1937 року опинився біля берегів Гренландії, далеко від територіальних вод СРСР. Стала очевидною необхідність евакуації, і 19 лютого 1938 року полярників зняли з крижини криголами «Таймир» і «Мурман».
Після закінчення експедиції Папаніна, як «начальника експедиції», почали часто фотографувати поряд зі Сталіним. Потім його, як лояльного комуніста й чекіста, поставили на чолі Головного Управління Полярного Судоплавства СРСР «Севморпуть», усунувши з цієї посади більш інтелігентного академіка Отто Шмідта.